і хоч мені є що тобі розказати весь цей нестримний потік своїх зморених, вистиглих слів днями простуджених, сплюснутих, кострубатих вивчених майже напам’ять фраз, інтонацій, думок, голосів поки ще сила мовчати я затираю на ліктях витерті діри твоїх необачних слідів ти можеш йти і вертати часто дражнити мій нюх та зір можеш усе переграти злісно набравши у рот води можеш мене розгадати довго тонути в снігах зими жодних надій не давати і скаженіти, але до цих пір як же тобі розказати? ближче – вже нікуди. ближче – не вір. дай лиш повітря набрати з твоїх грудей, як з високих гір дай себе пити й вдихати трохи хронічно, майже без мір.