не можна тримати усе тільки в собі і твіттері ходити постійно по колу і закривати на правду очі у рот набирати води, відводити погляд, шукати окремі маршрути навмисне всміхатися іншим, умовно хворіти на кілька днів, щоб тільки від всього сховатись: від чогось – втекти, а щось – забути мені б твоє вміння казати прямо, мені б твою здатність на все забивати й це дике шаленство і цю спонтанність багатогранність твою, багатогранність… та є слова, які краще не вимовляти та є думки, які треба ховати, ховати глибоко – і це не найбільша мудрість і є щось таке, що не дозволяє спати, та краще не спати, ніж потім жаліти про поспіх, відвертість чи дурість бо рухи мої такі невиправдані, усе таке награне, сковане, дивне довкола кричать-палають міські ліхтарі, спонукають відкритись а я озираюсь і бачу трамвай, який на кінцевій повз твій будинок усе повільніше, усе повільніше… і я можу вийти але для чого? але до кого нести свої сни, свої мрії й обірвані фрази, обвітрені губи, вкутане горло і сині від холоду руки, свій скромний хороший настрій, свою простуду яка затягнулась на три сезони… цей невиліковний стан мого марення запахом твого тіла і цей невідкладний візит до тебе, який я щораз відкладаю на потім, на потім страхи, які безперервно наздоганяють, хоч я наполегливо прошу залишити мій горизонт, мої темні глибини, мої висоти… сьогодні я все тобі розповім ти довго мовчатимеш, довго дивитимешся у мої втомлені очі повітря вдихатимеш довго й ще довше його видихатимеш ти скажеш, що й так усе знав, і так все читав, і так усе бачив та що з цим знанням робити – не знав і не знатимеш.