Подзвонив мамі, сказав, що у нас все спокійно. Ні, мам, це просто грім, маленьке лихо стихійне. У нас тут дощі йдуть і гриміть постійно. Ти не хвилюйся, мамо, у мене «броник» надійний.
Набрехав мамі, а як їй правду казати, Про те, як раптом мужніють зовсім юні солдати? Про постріли, вибухи, в броні пробоїни, Про те, що ми вже давно не діти, ми – воїни.
Ідуть на небо хлопці безсмертними ротами, Вже двох друзів відправив додому «двохсотими». А скільки ще їх найкращих поляже? І хто ж тобі скаже, хто тобі скаже?
Чергова в телевізорі пика вгодована, Яка прикро вражена і надзвичайно стурбована. Я тут не за них, а за дружину з дитиною, І за землю, що називається Україною.
Хтось із старших сказав, що «сепари», як в Афгані «духи» Ховаються за спинами мирних, сіють смерть і розруху, «Плюють» із «зеленки» смертельними сюрпризами. Дістав уже цей клятий кукловод із своїми репризами!
Ну нічого, в нас хлопці-«вогонь», всиплемо жару Усім, хто хоче нашу землю відібрати на шару. Пишатиметься народ своїми синами. Все буде добре! Перемога за нами!