Так вони підійшли до цієї ночі. Пам'ятай про них, залишаючи своє місто і повертаючись в нього. Небо, нагріваючись зранку, ніби вода в баках, все одно акумулює всі їхні зради і їхню любов, котра перепалюється, як цукор, з якого роблять циганські льодяники.
Такими вони й лишаються, бачать сонячні відбитки на рисових полях дитячої шкіри, коли небо відкривається, мов скриня, прикрашена зображеннями зеленооких дияволів, і на якусь мить з'являються всі справжні карти небес, за якими так довго полюють числені шарлатани.
І тоді хтось один, хтось, кому взагалі немає чого втрачати, раптом зупиняється і говорить --
я знаю, говорить він, я знаю як душа залишить мене, одного разу вона пройде крізь надрізи на моїй шкірі, крізь шрами, які відкриються, наче небо, на моєму тілі,
і ще, говорить він, я знаю -- якщо довго дивитись на рани, можна побачити як вони затягуються, я не боюся того, що буде -- я надто добре пам'ятаю те, що було.
Хто ще залишиться з нами до кінця цієї дивної служби, хто ще?
Ось робітники, які роблять ремонт в порожньому будинку, здирають шпалери і знаходять під ними старі газети, в яких написано все про їхні смерті, про їхні майбутні нещастя, це продавці повітря говорять тобі --
не зазирай, ніколи не зазирай в порожні очі своєї совісті, не торкайся цих тихих нерухомих озер, під цією в'язкою поверхнею стоять вони всі -- всі, хто має пройти твоїм життям, щоби залишити в ньому місце для тебе.
Країною блукають мовчазні продавці повітря, об'єднані дивними знаннями, труться біля кас і зелених парків, сидять в теплих барах навколо стадіону, намагаються тобі пояснити --
що твого повітря тобі відпущено саме стільки, скільки потрібно для дихання, того повітря, яке ти надбав, стане якраз на решту твого життя, все починається тобою, все тобою закінчується,
і цієї ночі, і кожної іншої ночі, немає нікого крім тебе і тих, хто знаходиться з іншого боку, і можеш почути крізь сон, як відлунюють їхні кроки, як лунають їх голоси, як б'ються їхні серця, як вони зупиняються.