Прифронтове місто напередодні Різдва. Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова. Повторюють за втомленими панотцями. Плачуть за самогубцями та мерцями. Сніг чорніє, ніби відрубана голова. Марія співає з сиротами та вдівцями.
Церква робить нас схожими на дітей – Що нам потрібно ще, крім добрих вістей? Співаймо псалми, змагаймося з сатаною, Слухаймо вовче виття зими за спиною. Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей. Сонні воли прокидаються за стіною.
А смерть чекає на вулиці, знає де ми стоїмо, Вичікує, не поспішає, коментує святе письмо, Коментує безрадісно апостольські теплі послання, Їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання, А в нашій вірі, здається їй, замало тепла. На вашу любов, - говорить, - не вистачає зла.
Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці, За ними полковники з шрамами на лиці, Писарі, джури, гармаші, піхотинці, Стають до гурту, але опиняються наодинці, Запеклі прапороносці, поважні бійці, Стоять чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці.
Радіють селяни, прийшовши з довколишніх сіл, Міщани теж радіють з останніх сил, Радіють дяки, лірники та бандуристи, Співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи. Гості сідають повагом за святковий стіл. Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.
Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки? Хто з вас вийде з того боку ріки? Хто впаде на снігу, хто піде під кригу, Годувати плоттю своєю замерзлу рибу, Поїти кров’ю своєю солончаки, Відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?
А смерть чекає в полі, не заходить у дім, І до смерті підходить хлопчик, і говорить, - ходім, Ходім, покажу тобі наші статки й комори, У мене, - говорить, - немає страху і немає покори. Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім? Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори.
…Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних. Але доки вона теж стоїть поміж них, Доки вона співає разом із ними – З усіма радісними, усіма сумними: Смерті немає, немає нещасть і лих. Горять вогні, Засинають тварини, Тривають зими.