Жити значить померти (Сергій Жадан та хор монгольських міліціонерів)
Влітку, коли нагріваються обручки і нігті на пальцях чоловіків в привокзальних готелях, і в сутінках діти з новобудов до сердець притискають чорні футбольні м’ячі;
в темряві, коли видихається у винарнях рожеве вино, повільний, ніби слимак, потяг на Будапешт, запилений і ламкий, проїжджає під місяцем.
Померши одного разу, ти продовжуєш шлях через нічні двори і помічаєш як смерть тримає в руках м’ятні цукерки і роздає їх дітям на привокзальних пустищах.
Влітку, коли вивертається тепла підкладка життя, коли розбиваються малолітражки кольору твоєї губної помади, з дому виходить старий аптекар, котрий лікує всіх аспірином кожного дня, граючи зі смертю в якусь невідому гру; життя не почнеться без тебе — сміються жінки на площі, жити значить померти — скажуть тобі одинокі кур’єри, які переносять в наплічниках сухі небеса.
Померши одного разу, ти відступаєш в тінь і дивишся як твоє тіло безпорадно шукає тебе самого між стебел густої трави; померши посеред літа, обірвавшись на линвах, натягнутих листоношами, душі померлих, наче чіпкий деревій, прорізають в повітрі свої вертикалі.
Спробуй, коли вже знатимеш як, спробуй, вирви мене з нічного нутра країни, вирви з невидимих витяжок в небі, якими до нас проходить любов.
Хто перешкодить, хто вижене, дівчинко, комах і духів із твого тіла? Під літнім небом наша з тобою земля так щемко пахне щоліта місяцем і бинтами.
...По смерті ступивши півкроку вбік, бачиш крізь шви у повітрі як таємні кіномеханіки спроектовують на твоє тіло великий небесний кінематограф, щоби на світло його летіли душі покійників і смарагдові тіні жуків...