Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло? Що з того, що знову доводиться все починати? Кожна душа обживає собі якесь тіло, і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.
Кожен простір повен своїми радіопередачами. З кожного серця ростуть водорості й квіти. І що з того, що вже тепер можна все передбачити? Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?
Я ж проходив колись ці сутінки цілодобові, я знаю як боротися з приступами й травмами. Але й після цього в мене лишилось ще стільки любові, що я міг би спинити чуму під міськими брамами.
Я ж знаю, як вигасає вогонь у жіночому голосі. Я сам носив усю цю отруту в своїх кишенях. Але навіть тепер в мене є ще стільки ніжності й злості, що я міг би підіймати з могил повішених і прокажених.
Щоби вони йшли за мною золотими ночами – втомлені клоуни, безборонні сновиди. Тому що з того, що не знаєш із чого почати? І що з того, що в нас із тобою нічого не вийде?
А вона слухає мене, легко погойдуючись. Виходить кудись, потім повертається знову. Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись. Усміхається, не вірячи жодному моєму слову.