+ + + Я танцюю, - говорить вона, - доки падає сніг. Доки танцюю, - вона говорить, - доти тримаюсь усіх. Доти небом нічним перекочується луна. Доки вистачить снігу – я танцюю, - говорить вона. І коли приходить зима і заживають грунти, і небо стає сухим, ніби гортань, торкайся поверхні світу, торкайся його висоти, огортай його хворе горло найніжнішим із огортань. Ти розмовляєш з вуличним снігом, мов із псом, пояснюєш йому, як вибратися з безсонь, радиш снігові, як не загубитися у снігах, як стишити гнів і як побороти страх. А сніг говорить – доки вона танцює, буду іти, торкатимусь обережно пташиних крил, падатиму їй під ноги із засніженої висоти, лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил. І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці. Торкається її ліктів, лишає синці. І тепер кожне слово її – перець на язиці. Найгірше позаду. Найголовніше в кінці.