Зазираю в завтра — тьма і тьмуща тьма. I тьмуща тьма. I тьмуща тьма. Тільки чорна водь. I чорна пуща. А твого Святошина — нема. Ні сестри, ні матері, ні батька. Ні дружини. Синку, озовись. Поніміли друзі. Чорна гатка в теміні. Пітьмою — хоч залийсь. Лиш тремтить, як віра в спроневірі, копійчана свічка на столі та шугають люто по квартирі, ніби кажани, твої жалі. Шурхоти і шепоти і щеми то твого спогадування дні, хлюпотять під веслами триреми, що горить в антоновім огні. Все життя — неначе озирання у минулий вік. Через плече. Ні страху, ні болю, ні вагання перед смертю. А господь рече: відшукай навпомац давню кладку, походи і виспокійся в нім, у забутім віці. Тепла згадка Ще придасться на суді страшнім.