Запахло сонцем, воском і зелом. В мосяжне колихання передліта летить бджола, журбою оповита, мов янгол із надламаним крилом. (2)
На обрії, подалі за селом, де оболоню тишею сповито, горять кульбаби, тішачи півсвіту своїм цнотливим і легким теплом. І, надлетівши, зморена бджола відчує стебел плавне колихання, як подихи землі, і як кохання, і як плавбу до вічності вона.
Зазолотіє соком сонця і схочеться їй віщих таємниць запричаститися, припавши ниць до вутлого кульбабиного лонця.