В дні, прожиті печально і просто, все було як незайманий сніг. Темнооким чудесним гостем я чекала тебе з доріг. Забарився, прийшов нескоро. Марнувала я дні в жалю. І в недобру для серця пору я сказала комусь: – Люблю. – Хтось підносив мене до неба, я вдихала його, голубе... І не мріяла вже про тебе, щоби цим не образить тебе, А буває – спинюсь на місці, простягаю руки без слів, ніби жду чудесної вісті з невідомих нікому країв... Є для серця така покута – забувати скоріше зло, аніж те, що мусило бути і чого в житті не було.