На стіні у мене скрипка – Сірим порохом припала. І вона давно не грає, Бо всього лиш дві струни. На стіні у мене скрипка, Та давно вона без діла, Бо й смичок повиснув поряд, Не торкаючись її...
А колись вона співала, А колись вона дзвеніла, А колись вона ридала, – Лиш тепер вона мовчить. А за вікнами лунає Музика ясної днини, І така ж у неї сила – Непоборна, як життя!
І дивлюся я на скрипку – І тремтить у мене серце. І заграти я бажаю – Тільки як же тут заграть? Ось візьму я одягнуся Та подамся поміж люди, Їхню музику почую Та дзвінких дістану струн.
А тоді прийду додому І зніму з стіни скрипчину, Постираю з неї порох, Потім струни почеплю. Довго-довго ладить буду, Підкручу колки у неї І живицею намажу Я засмучений смичок...
І вона, мов неохоче, Тихо-тихо стрепенеться, Потім раптом озоветься На мільйони голосів... А тоді – заплющу очі. А тоді – махну рукою І заграю вам такої, Що здивуєтесь усі!