Кричу: "Ганьба!", але моє волання Не долітає до престолу, Була одна, тепер нас - тисячі, І стали в коло, І дивимся одне на одного, Як молоді телєта. Він каже: "Ето самі прості Національного самосознанія." Але без него знаю я:
Приспів: Хто не живе, той не вмирає, Хто не заснув, той си не просинає, Хто очі не відкрив, той ніц не баче, За тобою, Морозенко, вся Вкраїна плаче.
Знов кричу: "Ганьба тобі! - Людських сердець загальна мрія." Ми колисали тебе стілько років, Думали - свята, а ти - повія, Тепер хто знає як воно: руйнуй чи бережи, Ти знову кажеш жи: "То наслідки Закоханого самолюбованія", Але єдине знаю я:
Приспів.
Ось ви радуєте за чистоту української мови, А мені все єдно: ковбаса чи колбаса, Аби вона була. Ганьба! Ганьба! Ганьба! Ганьба! Але я знаю:
Приспів.
Кричу "Ганьба!" Кому? Собі! А вам дарую слід від ярма на шиї, Дітей, забувших рідну мову, І жаль за ваші літа молодії, Коли "Ура!" кричали на любу промову. Замовкни, вчений жиду, облиш переконання! Тепер вже точно знаю я:
Приспів. (3)
Вся Вкраїна плаче! Вся Вкраїна плаче! Вся Вкраїна плаче!