Мама каже: сходи в воєнкомат, поговори з начальником. Може, візьмуть тебе в армію. Армія зробить з тебе людину. Скільки можна: баби, наркотики, всі ці ваші молодьожні барбітурати, в конце-то концов!
Але я їй кажу: ма, ну шо за діла, ма, який воєнкомат? Ми давно ні зким не воюємо, ми - позаблокова країна. Ти бачила нашого міністра оборони? Ось у нас вся оборона така. В нас оборона гірша, ніж оборона Челсі. Короче, ма, я пас, я не піду.
Але мама каже: малий, я вже стара, ось я помру, і хто про тебе, урода, подбає? Подивись, малий: хата без ремонту стоїть, ти сука, весь клей винюхав, обої нічим приклеїти. Давай, малий, сходи в воєнкомат.
Ну чому, - каже вона, - ти не хочеш піти? Чому не поговориш із їхнім начальником? Ну як чому, - кажу я, - ну, ма, ну як чому? Як це чому? Та тому, що я дебіл! Ти розумієш - дебіл! А дебілів у армію не беруть! Навіть в нашу, українську!