Посіяла людям літа свої, літечка житом, Прибрала планету, послала стежкам споришу, Навчила дітей, як на світі по совісті жити, Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.
- Куди ж це Ви, мамо?! - сполохано кинулись діти. - Куди ж Ви, бабусю? - онуки біжать до воріт. - Та я недалечко... де сонце лягає спочити. Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.
- Та як же без Вас ми?... Та що ви намислили, мамо? - А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках? - А я вам лишаю всі райдуги із журавлями, І срібло на травах, і золото на колосках.
- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата, Аби тільки Ви нас чекали завжди край воріт. Та ми ж переробим усю Вашу вічну роботу, - Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля, Махнула рукою - злетіли у вись рушники. — Лишайтесь щасливі... - і стала замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й віки.