Давно те діялось. Ще в школі, Таки в учителя-дяка, Гарненько вкраду п’ятака — Бо я було трохи не голе, Таке убоге — та й куплю Паперу аркуш. І зроблю Маленьку книжечку. Хрестами І везерунками з квітками Кругом листочки обведу. Та й списую Сковороду Або «Три царіє со дари». Та сам собі у бур’яні, Щоб не почув хто, не побачив, Виспівую та плачу. І довелося знов мені На старість з віршами ховатись, Мережать книжечки, співати І плакати у бур’яні. І тяжко плакать. І не знаю, За що мене Господь карає? У школі мучилось, росло, У школі й сивіть довелось, У школі дурня й поховають. А все за того п’ятака, Що вкрав маленьким у дяка, Отак Господь мене карає.
Ось слухай же, мій голубе, Мій орле-козаче! Як канаю я в неволі, Як я нужу світом. Слухай, брате, та научай Своїх малих діток, Научай їх, щоб не вчились Змалку віршовати. Коли ж яке поквапиться, То нищечком, брате, Нехай собі у куточку І віршує й плаче Тихесенько, щоб Бог не чув, Щоб і ти не бачив. Щоб не довелося, брате, І йому каратись. Як я тепер у неволі Караюся, брате.
Неначе злодій, поза валами В неділю крадуся я в поле. Талами вийду понад Уралом На степ широкий, мов на волю. І болящеє, побите Серце стрепенеться, Мов рибонька над водою. Тихо усміхнеться І полине голубкою Понад чужим полем, І я ніби оживаю На полі, на волі. І на гору високую Вихожу, дивлюся, І згадую Україну, І згадать боюся. І там степи, і тут степи, Та тут не такії, Руді-руді, аж червоні, А там голубії, Зеленії, мережані Нивами, ланами, Високими могилами, Темними лугами. А тут бур’ян, піски, тали... І хоч би нá сміх де могила О давнім дáвні говорила. Неначе люде не жили. Од споконвіку і донині Ховалась од людей пустиня, А ми таки її найшли. Уже й твердині поробили, Затого будуть і могили, Всього наробимо колись!