І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї: То одинокому мені Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна... Аж бачу, там тілько добро, Де нас нема. В лиху годину Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село... У те, де мати повивала Мене малого і вночі На свічку Богу заробляла; Поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину... Добре, мамо, Що ти зарані спать лягла, А то б ти Бога прокляла За мій талан. Аж страх погано У тім хорошому селі. Чорніше чорної землі Блукають люди, повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур’яном поросли. Село неначе погоріло, Неначе люде подуріли, Німі на панщину ідуть І діточок своїх ведуть!.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . І я, заплакавши, назад Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві... Гинуть! Гинуть! У ярмах лицарські сини, А препоганії пани Жидам, братам своїм хорошим, Остатні продають штани... . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать. А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать — і мовчать!
А як не бачиш того лиха, То скрізь здається любо, тихо, І на Україні добро. Меж горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. А понад ним зеленіють Широкії села, А у селах у веселих І люде веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні.