Лічу в неволі дні і ночі І лік забуваю. О Господи, як-то тяжко Тії дні минають. А літа пливуть меж ними, Пливуть собі стиха, Забирають за собою І добро і лихо! Забирають, не вертають Ніколи нічóго! І не благай, бо пропаде Молитва за Богом.
І четвертий рік минає Тихенько, поволі, І четверту начинаю Книжечку в неволі Мережати, — змережаю Кров’ю та сльозами Моє горе на чужині, Бо горе словами Не розкажеться нікому Ніколи, ніколи, Нігде на світі! Нема слов В далекій неволі! Немає слов, немає сльоз, Немає нічого. Нема навіть кругом тебе Великого Бога! Нема на що подивитись, З ким поговорити. Жить не хочеться на світі, А сам мусиш жити. Мушу, мушу, а для чого? Щоб не губить душу? Не варт вона того жалю. Ось для чого мушу Жить на світі, волочити В неволі кайдани! Може, ще я подивлюся На мою Украйну... Може, ще я поділюся Словами- сльозами З дібровами зеленими! З темними лугами! Бо немає в мене роду На всій Україні, Та все-таки не ті люде, Що на цій чужині! Гуляв би я понад Дніпром По веселих селах Та співав би свої думи, Тихі, невеселі. Дай дожити, подивитись, О Боже мій милий! На лани тії зелені І тії могили! А не даси, то донеси На мою країну Мої сльози; бо я, Боже! Я за неї гину! Може, мені на чужині Лежать легше буде, Як іноді в Україні Згадувати будуть! Донеси ж, мій Боже милий! Або хоч надію Пошли в душу... бо нічого, Нічого не вдію Убогою головою, Бо серце холоне, Як подумаю, що, може, Мене похоронять На чужині, — і ці думи Зо мною сховають!.. І мене на Україні Ніхто не згадає!
А може, тихо за літами Мої мережані сльозами І долетять коли-небудь На Україну... і падуть, Неначе роси над землею, На щире серце молодеє Сльозами тихо упадуть! І покиває головою, І буде плакати зо мною, І може, Господи, мене В своїй молитві пом’яне!
Нехай як буде, так і буде. Чи то плисти, чи то брести. Хоч доведеться розп’ястись! А я таки мережать буду Тихенько білії листи.