Не вняли слову! Розп’яли! Як розпинать Його вели, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтікали. — Нехай іде! Нехай іде! Отак і вас він поведе! — Сказала дітям. І упала На землю трупом. Розп’ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши під тином, У Назарет отой пішла! Вдову давно вже поховали В чужій позиченій труні Чужії люде. А Івана Її зарізали в тюрмі. І Йосипа твого не стало. І ти, як палець той, осталась Одна-однісінька! Такий Талан твій латаний, небого! Брати Його, ученики, Нетвердії, душеубогі, Катам на муку не дались, Сховались, потім розійшлись, І Ти їх мусила збирати... Отож вони якось зійшлись Вночі круг Тебе сумовати. І Ти, великая в женах! І їх униніє і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала! І похвала Тобі, Маріє! Мужі воспрянули святиє. По всьому світу розійшлись, І іменем Твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур’яні Умерла з голоду. Амінь.