Ну що б, здавалося, слова... Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди! . . . . . . . . . . . Похилившись, Не те щоб дуже зажурившись, А так на палубі стояв І сторч на море поглядав, Мов на Іуду... Із туману, Як кажуть, стала виглядать Червонолицая Діана... А я вже думав спать лягать Та й став, щоб трохи подивиться На круглолицю молодицю, Чи теє... дівчину!.. Матрос, Таки земляк наш з Островної, * На вахті стоя, Журився сам собі чогось, Та й заспівав, — звичайне, тихо, Щоб капітан не чув, бо злиха Якийсь лихий, хоч і земляк. Співа матрос, як той козак. Що в наймах виріс сиротою, Іде служити в москалі!..
Давно, давно колись Я чув, як, стоя під вербою, Тихенько дівчина співала, І жаль мені, малому, стало Того сірому-сироту, Що він утомився, На тин похилився, Люде кажуть і говорять: Мабуть, він упився. І я заплакав, жаль малому Було сіроми-сироти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Чого ж тепер заплакав ти? Чого тепер тобі, старому, У цій неволі стало жаль — Що світ зав’язаний, закритий! Що сам єси тепер москаль, Що серце порване, побите, І що хороше-дороге Було в йому, то розлилося, Що ось як жити довелося, — Чи так, лебедику?! — Еге...