В Путивлі граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає. — Полечу, каже, зигзицею, Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі, На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани...
І квилить, плаче Ярославна В Путивлі рано на валу: — Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? Не мало неба, і землі, І моря синього. На морі Гойдай насади-кораблі. А ти, прелютий... Горе! Горе! Моє веселіє украв, В степу на тирсі розібгав.
Сумує, квилить, плаче рано В Путивлі граді Ярославна. І каже: — Дужий і старий, Широкий Дніпре, не малий! Пробив єси високі скали, Текучи в землю половчина, Носив єси на байда[ка]х На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. О мій Словутицю преславний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела слала, У море сліз не посилала, — Сльозами моря не долить.
І плаче, плаче Ярославна В Путивлі на валу на брамі. Святеє сонечко зійшло. І каже: — Сонце пресвятеє На землю радість принесло І людям і землі, моєї Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив єси луги, степи, Спалив і князя і дружину, Спали мене на самоті! Або не грій і не світи... Загинув ладо... Я загину!