Пішла стара, мов каламар Достала з полиці. «Ось на тобі сього дива. Піди до криниці, Поки півні не співали, Умийся водою, Випий трошки сього зілля — Все лихо загоїть. Вип’єш — біжи якомога; Що б там не кричало, Не оглянься, поки станеш Аж там, де прощалась. Одпочинеш; а як стане Місяць серед неба, Випий ще раз; не приїде — Втретє випить треба. За перший раз, як за той рік, Будеш ти такою; А за другий — серед степу Тупне кінь ногою, — Коли живий козаченько, То зараз прибуде... А за третій, моя доню! Не питай, що буде... Та ще, чуєш, не хрестися — Бо все піде в воду... Тепер же йди, подивися На торішню вроду». Взяла зілля, поклонилась: «Спасибі, бабусю!» Вийшла з хати — чи йти, чи ні?.. «Ні! Вже не вернуся!» Прийшла... Вмилась, напилася, Тихо усміхнулась, Вдруге, втретє напилася І не оглянулась. Полетіла, мов на крилах, Серед степу пала, Пала, стала, заплакала І... і заспівала: «Плавай, плавай, лебедонько! По синьому морю — Рости, рости, тополенько! Все вгору та вгору, Рости гнучка та висока, До самої хмари, Спитай Бога, чи діжду я, Чи не діжду пари? Рости, рости, подивися За синєє море: По тім боці — моя доля, По сім боці — горе. Там десь милий чорнобривий Співає, гуляє, А я плачу, літа трачу, Його виглядаю. Скажи йому, моє серце! Що сміються люди, Скажи йому, що загину, Коли не прибуде! Сама хоче мене мати В землю заховати... А хто ж її головоньку Буде доглядати? Хто догляне, розпитає, На старість поможе? Мамо моя!.. Доле моя!.. Боже милий, Боже!.. Подивися, тополенько! Як нема — заплачеш, До схід сонця, ранісінько, Щоб ніхто не бачив... Рости ж, серце-тополенько, Все вгору та вгору; Плавай, плавай, лебедонько! По синьому морю».
Отак тая чорнобрива Плакала, співала... І на диво серед поля Тополею стала.
По діброві вітер виє, Гуляє по полю, Край дороги гне тополю До самого долу.