І день не день, і йде не йде, А літа стрілою Пролітають, забирають Все добре з собою. Окрадають добрі думи, О холодний камень Розбивають серце наше І співають а́мінь, Амінь всьому веселому Однині довіка, І кидають на розпутті Сліпого каліку. Невеликії три літа Марно пролетіли... А багато в моїй хаті Лиха наробили. Опустошили убоге Моє серце тихе, Погасили усе добре, Запалили лихо, Висушили чадом-димом Тії добрі сльози, Що лилися з Катрусею В московській дорозі, Що молились з козаками В турецькій неволі, І Оксану, мою зорю, Мою добру долю, Що день божий умивали... Поки не підкрались Злії літа; та все теє Заразом украли. Жаль і батька, жаль і матір, І вірну дружину, Молодую, веселую, Класти в домовину, Жаль великий, брати мої; Тяжко годувати Малих діток неумитих В нетопленій хаті, Тяжке лихо, та не таке, Як тому дурному, Що полюбить, побереться, А вона другому За три шаги продається Та з його й сміється. От де лихо! От де серце Разом розірветься! Отаке-то злеє лихо Й зо мною спіткалось: Серце люди полюбило І в людях кохалось, І вони його вітали, Гралися, хвалили... А літа тихенько крались І сльози сушили, Сльози щирої любові; І я прозрівати Став потроху... Доглядаюсь — Бодай не казати, Кругом мене, де не гляну, Не люди, а змії... І засохли мої сльози, Сльози молодії. І тепер я розбитеє Серце ядом гою, І не плачу, й не співаю, А вию совою. Отаке-то, що хочете, То те і робіте: Чи голосно зневажайте, Чи нишком хваліте Мої думи; однаково Не вернуться знову Літа мої молодії, Веселеє слово. Не вернеться... І я серцем До вас не вернуся. І не знаю, де дінуся, Де я пригорнуся, І з ким буду розмовляти, Кого розважати, І перед ким мої думи Буду сповідати? Думи мої! літа мої, Тяжкії три літа, До кого ви прихилитесь, Мої злії діти? Не хилітесь ні до кого, Ляжте дома спати... А я піду четвертий год Новий зострічати; Добридень же, новий годе В торішній свитині, Що ти несеш в Україну В латаній торбині? «Благоденствіє, указом Новеньким повите». Іди ж здоров, та не забудь Злидням поклонитись.