Ах, Україненько, б[і]дна годиненько тепер твоя, Згинули козаки, добриї юнаки, ах, кров моя. Где ж ви, Дорошенки, где ж ви, Хмельниченки, і ви, Івани? См[і]лиє сотники, битниє десятники і ви, гетьмани? Гдесь в поля дикі[ї], гдесь вас в нелюд[сь]кії смертухна загнала, А в [і] сти нашого нещ[аст] я горкого вам не дала. Колись татарському народу дикому страх бив козак, Ах, тепер страх нови м[у]жньому людові кримський сайдак. Так опановали, так нас опасали зо всіх сторон, Що только нашої крві запоро [з] скої сам ждет ворон. /10/ Браття хорошиє, молойці гожиє во крві лежать, Без голови тиє, без плеча другиє п[і]сок зоблять. Кров ллється р[і]ками, услан[і] трупами побитих поля, На гетьманов голови вложила окови тяжка неволя. За провод, за дзвони — сороки, ворони смутно кр[я]чуть, /15/ За дяка гласного, за попа власного во[в]ки виють. Ні труни, ні ями, погреб межи птаствами проклят маєм, Б[і]дна головенько, кровная доленько, чим ся стаєм? Як много поганьцов з наших же браньцов, дєток малих, З них неприятельов, з них тепер татаров вид[и]м см [я] лих. /20/ Не один внук дєда, не один сусєд сусєда забив, Власни брат на брата, батько на дитята меч наострив. Нема ж уже ради, ані поради, што маєм дєлать, Ах, только горенько і вельми т[я]женько в кут[і] думать. Нехай хто знає, горко думає, што татар зробив, /25/ В тяжку годиненьку всю Україненьку з людей злупив.