Я іду на розслабоні, попиваючи сік, Сонце світить мені в скроню, зігріває лівий бік. Пахне літо липоцвітом і бентежить мою кров, Змусить збуджено тремтіти, потім розслабляє знов. Продаються полуниці за ціною ковбаси, Коротесенькі спідниці, як магнітні полюси. Мої погляди блукають знизу-вгору, згори-вниз – Ні на що не натякаю, просто мрію про сюрприз. Проїжджає вантажівка, натискає на клаксон, Дуже нетвереза жінка демонструє лексикон. Кожен має свої справи, кожен має власний біль, То розбіглись вліво-вправо, то злетілись звідусіль. Переповнені вокзали, на квитки росте ціна. Десь по радіо сказали – чи то криза, чи війна. Емігранти, окупанти – вибирати нам не час! Ми – чорнобильські мутанти, в серці кожного із нас...
Знову тиснуть звідусюди і дорослі, і малі. Десь поділись добрі люди, залишились тільки злі. Що чекати? Треба брати це життя під свій контроль, Розривати пута-ґрати, жити, а не грати роль! Я до сонця посміхаюсь – що там, сонце, як живеш? Груди розпирає радість і вона не має меж! Вірю я – з гидкої браги вийде дивовижний квас! І додає мені наснаги те, що в кожному і з нас...