Розсікаючи тільки поверхню води Раптом бачиться, і не випадково, Як зринають чудовиська-кораблі За стіною навскісно-бузковою. Затихають у хвилях тремтливі хвости, Шумовинням сріблястим піняться І “привітно” всміхається равелін, Кожному, хто зупиниться… В ліхтарях мерехтить однобокість слів, Не позбавлених, зрештою, ніжності, І з’являються обриси кораблів З неймовірною необережністю. І з’являються там, де провалля й піски Де фарватер вже не відшукати. Серед тисячі-тисяч осінніх дощів Рекомендуючи помовчати.