Так приходить неждано. Ніби тріск у сусідній кімнаті. Надломилося щось невідоме й безсиле до щему. Ти – здригаєшся в сні. Ти – пробуджений криком лунатик, Що у безвість летить одиноко, самотньо-нікчемний...
Так руками лопочеш і хитаєшся в такт з заклинаннями; Підбираючи залишки снів з-під вогненного свисту шасі. Тільки пізно уже і очима сумними й прощальними, Обертається куля все швидше навколо своєї осі.
Так приходить неждано. Із затиснутим в горлі мовчанням. Ти не зможеш сказати ні слова: ні "так", ні "прощай", ні "навік". Срібно-білий сторож поцілунком своїм порцеляновим, Відганятиме хмари-страхи від зіщулених міцно повік.
Він розкурить цигарку нічного й захриплого голосу, Як молочні густі тумани на руках занесуть на світанні. І нарешті, нарешті, прихилить сумну свою голову Заспокоєне Сонмо тремтливе, в солодкім риданні...