Закривши очі, роздивляюся свій внутрішній світ: Зовні майже ніщо вже мене не цікавить. Втім, і тут нема такого, чого б знати я не міг, Але знов себе до себе в гості прошу ласкаво. Стиха сам собі заплачу (так ніхто би не почув), Бо навіщо здіймати без публіки лемент? І читатиму по колу сам собі досхочу Ті самі монологи про ті самі проблеми.
Кудись постійно крокує невгамовне життя, Нас до самої смерті на порох стоптує, Що за вітром відлітає – назавжди, без вороття – Чи то просто в домовину, чи до пекла в безодню... Побудовано вічність на наших костях! Може, когось то і тішить... Анітрохи не легше Мені. І прострілює серце страх: Я не встигну зробити деякі речі...
Я не хочу бути потім, хоч би став би я ідолом, І не треба безсмертя мені посмертного. Час добряче налякано пірамідами – Віковічного мене йому вже не стерпіти! Хочу встигнути побути сьогодні й собою, А боюся, що не встигну, бо завжди не встигаю. Я боюся не здобути просте щастя дріб’язкове, Все важливе – дріб’язкове, дурне все – глобальне.
Справжнє щастя – у істинах хрестоматійних: Посадити хочу дерево, побачити, як виросте; Збудувати будинок у власному стилі І зустрітись з тобою бажаю встигнути...
Хтось до мене тихенько в пітьмі підійшов І гарячою рукою обійняв мої плечі. То не зовсім несподіванка й зовсім не шок: Просто вчасно відбулися деякі речі.