І виріс я на чужині, І сивію в чужому краї; То одинокому мені Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна... Аж бачу, там тільки добро, Де нас нема. В лиху годину. Якось недавно довелось Мені заїхать в Україну, У те найкращеє село... У те, де мати повивала Мене, малого, і вночі На свічку Богу заробляла; Поклони тяжкії б'ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину... Добре, мамо, Що ти зараннє спать лягла, А то б ти Бога прокляла За мій талан. Аж страх погано Утім хорошому селі: Чорніше чорної землі Блукають люди; повсихали Сади зелені, погнили Біленькі хати, повалялись, Стави бур'яном поросли, Село неначе погоріло. Неначе люди подуріли, Німі на панщину Ідуть і діточок своїх ведуть!..
І я, заплакавши, назад Поїхав знову на чужину. І не воднім отім селі, А скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві...
Погано дуже, страх погано! В оцій пустині пропадать. А ще поганше на Украйні Дивитись, плакать — і мовчать! А як не бачиш того лиха. То скрізь здається любо, тихо, І на Україні добро. Між горами старий Дніпро, Неначе в молоці дитина, Красується, любується На всю Україну. А понад ним зеленіють Широкії села, А у селах у веселих І люде веселі. Воно б, може, так і сталось, Якби не осталось Сліду панського в Украйні.