Було колись — в Україні Ревіли гармати; Було колись — запорожці Вміли панувати. Панували, добували І славу, і волю; Минулося — осталися Могили по полю. Високії ті могили, Де лягло спочити Козацькеє біле тіло, В китайку повите. Високії ті могили,— Чорніють, як гори, Та про волю нишком в полі З вітрами говорять; Свідок слави дідівщини З вітром розмовляє, А внук косу несе в росу, За ними співає.
Було колись — в Україні Лихо танцювало, Журба в шинку мед-горілку Поставцем кружала, Було колись добре жити На тій Україні... А згадаймо! може, серце Хоть трошки спочине.
Чорна хмара з-за Лиману Небо, сонце криє, Синє море звірюкою То стогне, то виє, Дніпра гирло затопило. — А нуте, хлоп'ята,
На байдаки! Море грає — Ходім погуляти! Висипали запорожці — Лиман човни вкрили. «Грай же, море!» — заспівали, Запінились хвилі. Кругом хвилі, як ті гори: Ні землі, ні неба. Серце мліє — а козакам Того тільки й треба. Пливуть собі та співають; Рибалка літає... А попереду отаман Веде, куди знає. Походжає вздовж байдака, Гасне люлька в роті; Поглядає сюди-туди — Де-де буть роботі? Закрутивши чорні уси, За ухо чуприну, Підняв шапку — човни стали. — Нехай ворог гине! Не в Сінопу , отамани, Панове-молодці ! А у Царград до султана Поїдемо в гості. — Добре, батьку-отамане! — Кругом заревіло. — Спасибі вам! — Надів шапку. Знову закипіло Синє море. Вздовж байдака Знову походжає Пан отаман та на хвилю Мовчки поглядає.