У здивуванні знов стою німому: Чи все то сон, чи справді наяву? ...З гілок вишневих — дивних космодромів — Бруньки злітають листям в синяву. Бруньки злітають листям і суцвіттям, І бродить вітер садом навмання... ...Про весни думаю. І думи верховіттям Збивають з неба сонце пізнання. І сонцем тим забризканий, облитий, Позбавлений і спокою, і сну, Бажаю, прагну, хочу я відкрити Свою, ніким не бачену весну. Щоб з нею йти крізь осені і зими, Щоб в ній свою весняність зберегти. Свою весну — тривожну, незбориму, Де теплоти — на всі-усі світи. Свою весну, замріяну, нехитру, В усмішці, в слові, в помасі руки. Де б в синій гриві здибленого вітру Заплутувались білі пелюстки. Де все було б: і цвіт, і проростання, І перший грім, і радість, і любов. ...Щоб перед нею стати в здивуванні І думати про неї знов і знов.