Я готовий влаштувати їй на вулиці страйки, шоби бути поближче до її ніжності й люті і слухати її втомлені байки про те, з ким вона спить і кого вона любить.
Я вигадаю нові літери та розділові знаки, вб’ю усіх старих поетів, які ше шось пишуть, аби вона забувала про те, шо могла знати, аби вона дивилась в темряву і слухала тишу.
За її вікнами небо холодне й зелене. Дощ буде заливати пам’ять її невичерпну. Хай забуває про все і навіть про мене. Лише про мене хай забуває в останню чергу.
Хай ніколи не застудиться твоє ніжне горло, і ніколи не обірвуться твої нічні співи. Диявол там стоятиме з мідним солдатським горном, зупиняючи в узголів’ї грізні припливи.
Хай не зникне запах вітру з твоїх футболок, хай він назавжди залишиться у твоєму волоссі. буду заходити у шепіт сирен, ніби в морок, пізнаючи твоє дихання в їхньому багатоголоссі.
Я буду їсти хліб пересильних пунктів, спатиму з чорними біженками у спортивних залах, у сухому повітрі та перестиглому ґрунті знаходячи, наче свідчення, твій опівнічний запах.
Буду відспівувати цю пропащу країну, яка розпадається від отрути у власній крові, буду нагадувати перехожим про їхню провину, буду гризти зубами сутінки паперові.
Сонце встає щоранку десь на Сході, за ринком, і на кожну втрату є окрема причина. та нема такої тиші, як над твоїм будинком, нема такого місяця, як за твоїми плечима.
Хай тебе гріє чиєїсь турботи вино почате, хай наповнює ніжність твою неуважну мову: діти пізнають любов, коли будуть її вивчати – зрозумілу, неперекладну, серпневу, зимову.
Я проходив колись ці сутінки цілодобові, знаю як боротися з приступами й травмами. Але після цього лишилось стільки любові, шо я міг би спинити чуму під міськими брамами.
Шоби йшли за мною золотими ночами – втомлені клоуни, безборонні сновиди. Тому шо з того, шо не знаєш з чого почати? І шо з того, шо у нас нічого не вийде?
Вона слухає мене, легко погойдуючись. Виходить кудись, потім вертається знову. Мовчить, у всьому зі мною погоджуючись. Сміється, не вірячи жодному слову.