Вона завжди не допивала кави. Не дочитувала цікавих книг, І обривала розмови на півслові. Вона тікала посеред ночі, посеред дороги. Залишала серце напівпорожнім вірячи, Що так можна відтягнути кінець. Жити теперішнім, не заглядати у завтра. Самотніми ночами розглядати глянець І мріяти, що літо існує тоді, коли в нас зима. Що сукні від Легерфельда собі ще придбає, Адже все у, що віриш вірить у нас. Сьогодні ідеальний момент щоби почати краще життя. Та варто залишити місце для змін. Щоби запал горів. Щоби дух не погас. Все здавалось би просто. Просто або все. Але серце чомусь порожнє, Попри віру чомусь занадто не наполовину наповнене. Але сьогодні вона залишає в горнятку улюблене латте, І йде далі. У невідомі далі. До омріяних цілей. Прихопивши з собою напівпорожню валізу, На пів заповнену записну книгу і кілька хороших людей. Вона ще просто хоче жити. Вона ще так мріє наповнитись. Вона, власне, не готова поставити у всьому крапку. Вона уникає ілюзії правди, і не хоче вірити, що у чомусь буває кінець.