Лає мене, зливи пускає зо злості на голову: «Знай, як воно на помості – в самому центрі вже край!» А я і без того живу на вузьку ногу. На одну лиш ногу міряю дорогу. Звідси висновки – не кроки, а стрибки. Малесеньке прохання... Впусти, демоне, з висоти мене. Остогидли береги, помираю від нудьги. Так воно у цій пустелі простору і часу Повиростали скелі до стелі, відлунюють кожну фразу. І в мене є прохання: Впусти, демоне, з висоти мене. Остогидли береги, помираю від нудьги.