Ти згадай, Барабаро, Той день, Як над Брестом лив дощ мов із відра, А ти, Така чарівна, Промениста, промокла, щаслива. Під дощем ішла. Згадай, Барбаро! .. Як над Брестом лив дощ мов з відра, Я зустрів тебе там, на вулиці Сіаму, Ти всміхалась, і я усміхавсь. Згадай Барбаро, як ми стрілися вперше. Ти не знала мене! Згадай, Барбаро! Згадай, як буяла весна. Згадай, того чоловіка, який під навісом стояв і тебе погукав: - Барбаро! - І ти, мов на крилах до нього летіла, Промениста, промокла, щаслива. І від щастя в обіймах тремтіла. Згадай, Барбаро! Не гнівайсь, за те, що на "ти" називаю, я завжди на "ти" з тими кого кохаю, і навіть тоді, коли вперше їх зустрічаю. Я завжди на "ти" з усіма, хто кохає. Згадай, Барбаро! Згадай, ті щасливі і слухняні краплі дощу на твоєму обличчі щасливому. І як дзюркотіли веселі струмки, лило мов з відра, на будинки, на море, на кораблі.. О, Барбаро! .. Яке паскудство війна! .. Де ти тепер?.. Що сталось з тобою? Під свинцевим дощем із вогню і крові. І той, хто так палко тебе обіймав - Чи живий, а чи й душу вже Богу віддав? О, Барбаро! .. Знову над Брестом ллє дощ, як і раніше ллє дощ безупину. Та не такий цей дощ. Не такий.. Дощ жалоба, похмурий, важкий.. Це навіть вже не буря з вогню, свинцю і крові. А просто чорні хмари, повзуть неначе пси. За оводом зникають, і там як пси здихають. Вони повзуть згнивати на кладовище зла. Ген-ген уже за Брестом, Пощели їх тіла.