Індія починаεться з того, що сняться сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони - наче фільм, по якому блукаεш героεм-зухом. Просто чуεш сурму або ґонґ, або дзвін води, або голос, який шепоче: "Устань і йди!", але ти не певен, чи серцем почув чи вухом. Індія - це не зовсім півострів. Це материк, що межуε з Нічим. Ані атлас, ані словник не враховують факту, що світ оповитий Нілом. Що зірки на небі - це, власне, одна з вистав у театрі Бога. І, видно, час не настав - площину нам легше вважати кулею. Тілом. Ми вважаεмо кулею те, що лежить, мов корж. Але ти, почувши різке й наказове "марш!", добуваεш меча і рушаεш на схід, аби вмерти. І лаштуεш загін веселих та злих зарізяк, і вони в поході співають приблизно так, як ангели в небі нічні херувимські концерти. Площина - це пустелі й царства, хребти, міста, над якими лишень атмосферна густа висота в сім ворожих небес, - і яка з них розрада чи манна! Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз, виноградною впертістю кручених, битих лоз ти проб'εшся туди, де доречне слово "рахманна". Марко Поло казав неправду, коли запевняв, нібито мули, воли, осли над проваллям пітьми і тібетом імли привели його далі на схід - до Китаю. Шлях його, безперечно, - то блуд петлі. Марко Поло, певно, спав у сідлі. Адже далі на схід немаε землі, адже Індія - це межа, це те, що скраю. Про який там схід можна казати, якщо ε стіна, за якою велике й німе Ніщо, і Воно не любить нас не знати за що, як здаεться нам, бо насправді Воно ніяке. Так що тут зупинка для прощ і пущ, і останній камінь, і дощ, і кущ, і тому гординю в собі розплющ - ця стіна не з тих, які беруть зарізяки. Ця стіна - це примара така, об яку розсипаεться Азія з ïï масивом піску, розбиваються валки всі об неï, стрімку, а над нею вже інший вимір: там Бог, світила. Але ти приблуда, і доля твоя така: мандрувати вниз, поки тече ріка, поки віриш: на світло, немов з мішка, можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла. Увійшовши в хащі, де повно птиць, уяви: природа - майстерня Бога, по якій блукаε твоя знемога. Все, що можеш ти, - це упасти ниць. Невблаганна зелень зійшла, як мор, як потоп, як піна, слизька на дотик. Ці рослини горді. Вони наркотик. Ці рослини схожі на хор потвор. "Але що там зелень! Вона - це тло для рептилій, гемонів. Я вбираю це гниття, цю розкіш - праобраз раю, де не все збулося й повсюди зло". Ти, що маεш меч і до нього дух у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій, розпанахуй гемонів, гарпій, фурій, розтинай пітонів, немов ропух! Бо якщо вже тут збожеволів Бог і вінцем творіння цей бестіарій, де яріε регіт чортячих арій, - ти повинен цим падлом встелити мох! Ти повинен вийти з хащів, поки над тобою Пані Ясна пробуде. Ти, що світло маεш в очах приблуди, мусиш вийти на срібло - на плин ріки. Звичайно, що ріка тяжіε тільки вниз, повільна і в'язка, немов рослинний слиз, коли твоя рука багром тримаε спис. І дивишся в ріку, і бачиш не рибин, не мушлі на піску, що світяться з глибин, не лілію тяжку і ясну, мов ясмин. А бачиш, мов у сні, своε лице в ріці - самотність у човні, з жердиною в руці, своε лице на дні і рану на щоці. На берегах цих вод живе химерний люд: покручений народ впав на рівнину тут. Ти зажадав - і от поглянь на цих паскуд! В них тисячі принад: копитця, мов у кіз, кохання через зад, а ïжа через ніс, у них немаε "над", у них темніε ліс. В них черева, мов льох, а ïхня кров - узвар, в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар, в них шестирукий бог і довгорукий цар. Хто розв'язав цей міх і випустив на світ знічев'я, мов на сміх, цих власників копит, хто дав ïм для утіх жадання бути "під"? Захищений плащем, тримаючись багра, пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра. Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів, ґрифонів, піфонів і те, як шаліють коти, обернуті в духів, поява комет і циклонів - ознаки, що дихаε пекло десь поруч. І ти знаходиш цей отвір, ступаεш у сморід і морок і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости, і хто його знаε - чорти і хорти, і хвости. Хрести себе, знай, ненастанно - сто сорок по сорок разів. Ця виправа для тебе воεнна, за поли плаща і за плечі хапаε геεнна, за піхви меча і за лікті, і чуεш: "Плати!" Гей, ви, там на небі, поглухли?! Святі з висоти втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно. Ангели женуть, як воскреслі пілоти - по три, а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри, і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі: дерева все вищі, птахове все ближчі й дари щоразу солодші, вагоміші. Це прапори, тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі, і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною поверхнею піднятий все-таки, над площиною, і вже не вернешся, хоч кров'ю зійди, хоч згори! Тобі залишаεться рівно світити згори.