Ю.Андрухович & Karbido - Індія | Текст песни и Перевод на русский

• Тексты песен
• Ю.Андрухович & Karbido
• Індія

Індія починаεться з того, що сняться
сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони -
наче фільм, по якому блукаεш героεм-зухом.
Просто чуεш сурму або ґонґ, або дзвін води,
або голос, який шепоче: "Устань і йди!",
але ти не певен, чи серцем почув чи вухом.
Індія - це не зовсім півострів. Це материк,
що межуε з Нічим. Ані атлас, ані словник
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі - це, власне, одна з вистав
у театрі Бога. І, видно, час не настав -
площину нам легше вважати кулею. Тілом.
Ми вважаεмо кулею те, що лежить, мов корж.
Але ти, почувши різке й наказове "марш!",
добуваεш меча і рушаεш на схід, аби вмерти.
І лаштуεш загін веселих та злих зарізяк,
і вони в поході співають приблизно так,
як ангели в небі нічні херувимські концерти.
Площина - це пустелі й царства, хребти, міста,
над якими лишень атмосферна густа висота
в сім ворожих небес, - і яка з них розрада чи манна!
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
виноградною впертістю кручених, битих лоз
ти проб'εшся туди, де доречне слово "рахманна".
Марко Поло казав неправду, коли
запевняв, нібито мули, воли, осли
над проваллям пітьми і тібетом імли
привели його далі на схід - до Китаю.
Шлях його, безперечно, - то блуд петлі.
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
Адже далі на схід немаε землі,
адже Індія - це межа, це те, що скраю.
Про який там схід можна казати, якщо
ε стіна, за якою велике й німе Ніщо,
і Воно не любить нас не знати за що,
як здаεться нам, бо насправді Воно ніяке.
Так що тут зупинка для прощ і пущ,
і останній камінь, і дощ, і кущ,
і тому гординю в собі розплющ -
ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.
Ця стіна - це примара така, об яку
розсипаεться Азія з ïï масивом піску,
розбиваються валки всі об неï, стрімку,
а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.
Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати вниз, поки тече ріка,
поки віриш: на світло, немов з мішка,
можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.
Увійшовши в хащі, де повно птиць,
уяви: природа - майстерня Бога,
по якій блукаε твоя знемога.
Все, що можеш ти, - це упасти ниць.
Невблаганна зелень зійшла, як мор,
як потоп, як піна, слизька на дотик.
Ці рослини горді. Вони наркотик.
Ці рослини схожі на хор потвор.
"Але що там зелень! Вона - це тло
для рептилій, гемонів. Я вбираю
це гниття, цю розкіш - праобраз раю,
де не все збулося й повсюди зло".
Ти, що маεш меч і до нього дух
у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,
розпанахуй гемонів, гарпій, фурій,
розтинай пітонів, немов ропух!
Бо якщо вже тут збожеволів Бог
і вінцем творіння цей бестіарій,
де яріε регіт чортячих арій, -
ти повинен цим падлом встелити мох!
Ти повинен вийти з хащів, поки
над тобою Пані Ясна пробуде.
Ти, що світло маεш в очах приблуди,
мусиш вийти на срібло - на плин ріки.
Звичайно, що ріка тяжіε тільки вниз,
повільна і в'язка, немов рослинний слиз,
коли твоя рука багром тримаε спис.
І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,
не мушлі на піску, що світяться з глибин,
не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.
А бачиш, мов у сні, своε лице в ріці -
самотність у човні, з жердиною в руці,
своε лице на дні і рану на щоці.
На берегах цих вод живе химерний люд:
покручений народ впав на рівнину тут.
Ти зажадав - і от поглянь на цих паскуд!
В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,
кохання через зад, а ïжа через ніс,
у них немаε "над", у них темніε ліс.
В них черева, мов льох, а ïхня кров - узвар,
в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,
в них шестирукий бог і довгорукий цар.
Хто розв'язав цей міх і випустив на світ
знічев'я, мов на сміх, цих власників копит,
хто дав ïм для утіх жадання бути "під"?
Захищений плащем, тримаючись багра,
пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра
туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.
Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів,
ґрифонів, піфонів і те, як шаліють коти,
обернуті в духів, поява комет і циклонів -
ознаки, що дихаε пекло десь поруч. І ти
знаходиш цей отвір, ступаεш у сморід і морок
і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,
і хто його знаε - чорти і хорти, і хвости.
Хрести себе, знай, ненастанно - сто сорок по сорок
разів. Ця виправа для тебе воεнна,
за поли плаща і за плечі хапаε геεнна,
за піхви меча і за лікті, і чуεш: "Плати!"
Гей, ви, там на небі, поглухли?!
Святі з висоти
втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.
Ангели женуть, як воскреслі пілоти - по три,
а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно
мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри,
і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі:
дерева все вищі, птахове все ближчі й дари
щоразу солодші, вагоміші. Це прапори,
тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі,
і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною
поверхнею піднятий все-таки, над площиною,
і вже не вернешся, хоч кров'ю зійди, хоч згори!
Тобі залишаεться рівно світити згори.


Ю.Андрухович & Karbido еще тексты

Перевод Translate.vc