Вулиці твоїх очей блукають мов листя, Що опадає уже в двадцять друге... Ідеї змінити все, погратись в авантюриста... Ризикнути втретє боюсь, не вистачить напруги.
Нескінченні лабіринти доріг переплутали долі, Моє... твоє... чуже... змінилось все й одразу. Думки й слова - пусті й дивовижно голі... Земля чекає на сніг, мов винуватець образи.
Холод накриває все, не питаючись, кожного року! А ми, мов краплі дощу, стаємо сніжинками... Летимо униз, щоб не бути осторонь, збоку. І на теплих, коханих устах знову стаємо краплинками.
А самотні тануть на розпечених, бетонних Та безмежно сірих асфальтах мертвої землі, Не залежно від статку, танцюють танець монотонних - Дивні і приречені на долю, кришталеві джмелі...
Казки білосніжних вітрів гуляють схематично, А мені не втекти від них... і твоїх милих чар. Ти художник, що закохує в свої картини симпатично... Не люблю зиму, а в неї ключ, вона твій ключар.