Гримасою нудьги скривилися уста, Всі хвилі поривань розбилися об скелі, Лишився тільки смак: безмежжя й пустота, Хоч випито ущерть гіркий розкоші келих.
Вночі, коли важка, нестерпна темнота Кудлатим чорним псом снується вкруг постелі, В обіймах лиш одна коханка – самота, В розбитої душі обідранім готелі.
Вона нашіптує і мучить брязком барв, Повій і демонів, скривавлених примар І Мах спокусливих відьомським стилем Гойї;
І він, підвівши зір з-під хмурого чола, Пірнав у вічний вир людських несупокоїв В'язати китиці з кошмарних квітів зла.
[Святослав Гординський (1906-1993)]
[English translation:]
Lips are twisted with a grimace of boredom, All the waves of rushes are crashed on rocks, There was left only a taste: infinity and emptiness Though a bitter glass of luxury is drunk completely.
At night, when hard, unbearable darkness Like shaggy black dog walks around the bed, In the embraces there are only one woman - the loneliness In the tattered hotel of broken soul.
She whispers and torments with a rattles of colours, Prostitutes and demons, bloody ghosts And seductive majos in witch style of Goya;
And he, having lifted a sight from under gloomy forehead, Dived into the eternal vortex of human unrests To create bouquets with flowers of nightmarish evil.