Та просто є такі, яких ніхто не любить, подібні до закинутих дитячих іграшок. Такі зачасто розчаровуються в людях, тому й не підпускають їх до себе ні на крок.
Вони колючі, вони носять чорний одяг, блукають, слухають пісні хворих пташок. Такі ніколи не спізняються на потяг: їх страх найбільший — щоб їх потяг відійщов.
Вони — примари, в них в очах — неспокій, вони не знають, що таке людське тепло, весь час ховають свої руки й погляд. І часто. Дуже часто щось говорять до зірок.
Вони все вчаться жити в самоті. Вони не винні. Винне Щось Над Ними. Їх доля — руки дерти об байдужості ножі і від холодних поглядів ховати спину,
снідати думкою, що все скоро мине, що легко все самому пережити і далі йти, блукати між плечей, які так легко-просто полюбити.
Бо просто є такі, яких ніхто не любить, подібні до потрісканих старих чашок, подібні до набридлої звичайної простуди і до дирявих і пустих пивних пляшок.