Я не вмію кохати, я не можу відчути Не зумію пізнати, як коханою бути Все життя я брехала і собі і всім близьким Від усіх приховала, я поводжуся низько
Всі вчинки мої супроводжувались ніби почуттями. Я просто знаю як правильно, а як ні, адже я купу часу провела між вами. Насправді, я діяла досить логічно, опираючись на почуття людей, які мене оточують. Я знаю багатьох, які так пристосовуються і просто свою майстерність відточують. Я звикла до такого життя і навчилася приховувати справжні думки. Але мені це огидно, я хочу бути як ти. Я хочу відчути, що є справжнє кохання. Не думаючи про те що я знову зіпруся на свої логічні посилання.
Я ніби і можу плакати, сміятись, кохати, радіти. Та я завжди шукаю цьому пояснення аби це зрозуміти. Біологія пояснила для нас це давно, але ви умієте не аналізувати свої почуття. Я ж кожен раз відгороджуюсь від своєї людяності і своєї доброти буття. Я розумію, що є люди як я, але намагаюсь стати якоюсь незвичайною. Мені також іноді хочеться стати простою, банальною. Таким людям легко жити і розуміти теорії почуттів. Я ж намагаюсь не признавати емоцій, і боротьбу на чергові пробудження відходе лише пара днів. Кожен раз я кажу собі, що вони розстались, бо просто втратили тяжіння. Але за цим криється ланцюг емоцій, які поза мого розуміння. Відносин не відновити силою і примусовим шляхом, та іноді це справді діє. Досить лише пари слів в деяких випадках, аби повернути причину життя і мрії.
І як посягнути це все, якщо одні кажуть неможливо, а інші ламають ці стереотипи. Я взагалі не розумію людей цілком і повністю, хочеться докорінно цей світ змінити. Земля була б кращою без нас, але ніхто не хоче помирати. Ніхто не хоче собі зізнаватись і світ без людей признавати. Пробачте, що я вас так часто дурила. Пробачте за ті почуття що я грала, а їх була густюща злива. Мені варто просити пробачення у самої себе. За те, що я обманюю себе зсередини і не вмію бачити чистого неба. Та все ж повернуся до того що я бажаю пояснити. Я ніби почуваю, але не в змозі без логіки на це свої очі закрити.