Літній дощик за вікном по підвіконню капає, а люди з висоти, здаться маленькими крапками, що вічно поспішають, в мегаполісі думок, непомічають, що потрапили в смерті танок. Пусті мрамурні стіни, де колись гралися діти, тепер сумне подвір'я, навіть сонце не світить, немов людська душа, постаріла - спорожніла, сумає на одинці, і нікому не потрібна. А сильно ж поспішала, швидко, стати дорослою, тепер сидить і париться, з таким ось розкладом, люди зліють з роками, та з життєвим досвідом, а троянда в'яне, з дотемнна і досвітла. Раніше ж ми не парились, просто втикали в тєлік, вчером в танчики, ми грали на приставкі денді, стали дорослими, і забули один одного, тепер нічого не варта, ця дружба самотнього.
Там в глибені душі, кожен як дитина, великі чи малі, люди і таврини, всі мріють про хороше, і бути щасливим, мені 17, але я на 12 мрійник.
Тяжко бути відвертим, один із одним, казати лише правду, і правду лише в очі, не позаочі, та не гомоніть за спинами, образа іншого, не робить тебе щасливішого. Не робить тебе кращим, а робить тільки навпаки, тягне в низ тебе, та полишає мети, робе вівцею, що вважає себе пастухом, робить із сятого, грішного пастора.