"Рубаї" (2012 год,альбом "Вітер з гаєм розмовляє")
Ні, не гнітять мене престрахи й жалі, Що вмерти мушу я, що строки в нас малі: Того, що суджене боятися не треба; Боюсь неправедно прожити на землі.
Коли у небуття і ймення наше кане, Не згасне сонечко у небі полум’яне. Нас не було, та світ не був від того гірший: Він не погіршае й тоді, як нас не стане.
Навіщо хмуріться і день у день журиться? На цім шляху тобі не трапиться криниця. Не в наших бо руках всі наші справи. Скоритися загодя – так мудрому годиться.
Боюсь, що більше ми не вернемось додому, Ні з ким не стрінемось у обширі земному. Цю мить що ти прожив вважай своїм трофеем! Бо що нас потім жде не дано знать нікому.
Всі таемниці пильно зберігай, Щоб не дізнався нелюд і шахрай. І зваж: як з іншими ти поведешся, Того від інших і собі чекай.
Хоч я не шліфував покірності перлину І тягаря гріхів з плечей своїх не скину, Все ж не пускаюся надії, Бо тільки істину я визнаю єдину.
Якби творцем я був, я б ці коловоротні Мінливі небеса у світові безодні Повергнув без жалю й такі створив, щоб завжди Могли сповнятися бажання благородні.
Я тільки й знаю, що знання шукаю, В найглибші таемниці проникаю. Я думаю вже сімдесять два роки – І бачу що нічого я не знаю.
Я б краще вороном копався у ріллі, Ніж у негідника живився при столі. Сухим окрайчиком задовольнятись краще, Ніж губи мазати в чужому киселі.