Я прийду завтра,в п'ятницю, у прокурений, дешевий паб. Буду зітхати з полегшенням, що нарешті це пекло закінчилось. Тримати в долонях затиснуті два квитки на літак, може, потім прокинусь десь у Бомбеї. Відчуватиму спокій волоссям, до самих кінчиків. Хтось на стіни оголошення клеїв: "Куплю не квартиру, а здорове серце для своєї дитини. Вона невиліковно хвора". Я бачу попереду себе мужню, розлогу спину, їй,здається, майже за сорок. Бачу кістляві лікті, клаповухі вуха, блискучі лисини, які, ніби навмисно, проходять повз і їм відверто байдуже. Вони звикли, бути глухими до істини.
Ідучи по вулиці, не зазирай в обличчя. Вони надто зухвалі і ситі. Краще натомість читати, рахувати східці, або просто молитись...
Я буду завтра заливати горлянку бурбоном, мацати стіл, наче розбещену жінку. Розсувати їй ноги. Нехай чують всі як добре і як несамовито вона стогне. У неї на взутті гумова жуйка, а на зап'ясті з подушки пір'їнка. Я персона нон-грату, для мене закриті кордони твоєї розбитої словами вщент кімнати. Тому я заплющую від невагомості очі і тихо сповзаю тілом по стінці.