То було, певно, практично двадцяте літо. В цьому тілі все було так,що ніхто не міг би й подумати, що всередині тебе - існує щось більш найкраще й солодше.
Твій дім був пустим і ти нікого в нього не пускав, безмежно читав вірші і слухав хорошу музику; Раптом ти кричала до нього, що він і є тим самим, найкращим, а може навпаки - найгіршим чоловіком в твоєму житті. Літом, ти цілувала долоні інших, безмежно і так тендітно боялась роздягатись перед іншими чоловіками . Лікувалась дорогим портвейном і дешевою барбітурою. Знаю, сьогодні не вийде алкоголь з твоєї крові. Знаю, ти не встигнеш сьогодні на свій останній потяг і так сильно будеш чекати його, до останнього подиху. до останньої краплини. І знаєш, я тебе попрошу- Принеси мені себе. Благаю, хоч на хвилину. Вилікуй мене і мій незрозумій потік думок.
Я знав, що ти жила десь в центрі Києва. Пила каву лиш ту, який готує той чувак на Майдані, кохалась не рідше чим раз на місяць і будувала собі саме ту, остогидлу кар'єру.
Любиш ти, певно, слова і подарунки, які тобі дарують многослівні чоловіки з твоєї роботи, але так сильно кривишся від тих оливок, які я купую в \" Сільпо\" Ти знаєш на дотик, як я відкриваю двері у своє життя, ти піклуєшся про мене навіть тоді, коли я став пити й курити всяку херню. Можеш нічого не приносити мені, принеси мені лиш себе.