Великий воїн знищених племен, в Америці, в минулому столітті, мав найдивніше із усіх імен, він мав ім’я нечуване у світі: По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ! Чи не тому, що в нетрях він схищався і від дощу, мабуть, не захищався, – По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ!..
Не Вовчий Плащ, не Бик і не Ведмідь, не Зуб Мустанга, не Перо Орлине, – він мав ім’я сумне і старовинне, його лице тверде було, як мідь.
Він був високий, гордий і красивий, із племені, котре не знало зради. Тоді це плем’я називали «сіу», на мові злості щось близьке до «гади».
Він знав про це і не повів бровою. Горіли джунглі, вилягав бамбук. Його вуста були тугі, як лук, натягнутий дзвінкою тятивою.
І ті орлині пера на чолі, той знак звитяг його над ворогами… Але було вже рідної землі – ото лиш та, що зараз під ногами.
А завтра, завтра!.. Сивіє волосся. Чужинські кроки б’ють у груди площ. Та що ви? Ні. Сльоза?! Це вам здалося. По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ, По–Лицю–Дощ!..