Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати... (Стільки всього любов)
Я навіть тепер не знаю, що тобі розказати. Цей вітер з полів південних бере у облогу місто і хочеться відчинити йому всі брами, зламати ґрати – він трепетом повнить тіло, ніби світлом кімнати. Я навіть тепер не знаю, як тобі відповісти. Так ночі стають малі, а дні осяйні й великі. Так набувають сенсу зустрічі випадкові, колись давно пережиті. Так виростають ріки з тривалих дощів, так пси міські, зголоднілі й дикі, робляться тихі, добрі, лагідні і шовкові. Птахи обживають гнізда, тривоги, щораз дрібніші, свої обживають ніші, а сни обживають душі. І ще не стає тепліше, але не стає холодніше. І люди стають простіші, якщо не стають добріші, і обживають що можуть, але стараються дуже. З непевних і темних видив викреслюються предмети, дерева на запахи з кухонь сходяться звідусюди, такі тонкі їхні тіні, такі тремкі силуети. Ні, я тепер навіть не знаю, хто ти, не знаю, де ти, і ще дотепер не знаю, коли я тебе забуду.