Я завжди з повагою ставився до професійного спорту. Мені здавалося є якесь вище призначення в усіх цих гетрах і майках, важких від солоного поту, в розбитих фізіономіях, які показує телебачення.
Діти робітників, котрі живуть на спальних районах, сходяться на пустирях за чорними теплотрасами, і кожного вечора грають від оборони, витоптуючи траву китайськими адідасами.
Кожен із них хотів би стати нормальним боксером, підписати контракт на бої де-небудь у штатах, завалити пару кубинців, і стати, зрештою, мільйонером, просаджуючи гонорари на ігрових автоматах.
Стати колись чемпіоном, щоби всі ці придурки знімали собі на мобіли твоє нагородження. Щомісяця відраховувати кошти в дитячі притулки, ніколи не забуваючи про соціальне походження.
Боротися із депресією медичними препаратами. Спати із покоївками, битись із репортерами. Громити різний непотріб, принесений спекулянтами, і заливатись у ліжку золотою мадерою.
Не засинати без морфію, в’язати зап’ястя бинтами. Наче золото в ріках, шукати снодійне у венах. Ставати у залі під грушу й бити її до нестями, ніби це справді вона винна в твоїх проблемах.