Сьогодні прокинулась не від будильника, серце чомусь почало стривожено битись. Ти вчила мене завжди лишатись сильною, вчила прощати, вірити, відпускати біль і…любити.
Ти завжди всміхалась на мої пустощі, обіцяла, що я колись виросту і сама зрозумію синхронну мінливість дощів, які приходять у душу і замість суші лишають сум.
Ти казала, що зморшки в куточках вуст це окреслена часом мудрість. Тепер переді мною дзеркало днів і я не знаю на що у ньому дивлюсь, поки рутина мене по шматочку жадібно їсть.
Ти казала, що все минає, що все насправді очевидно та просто, що це лиш чергова з повчальних невдач. Тепер я знаю… Тепер я надто чужа і доросла. За це мене, Мам, пробач.