В якомусь світі я була з тобою. Десь стугоніло наше божевілля На істеричних зблисках закаблуків, Трощились келихи, пісні і долі — А нам по сонцю прикипіло на устах, І ми боялись роз’єднати руки. І вийшла осінь, синьозуба, як циганка, Окрилена пожежним мерехтінням, І тасувала нам усі літа, Що на шмалькому протязі віків були порозлітались. І це був світ, в якому мала я Тріскучі, сатанинські чорні коси, І пам’ять ще зовсім не наболілу, Й немилосердну віру у своє чаклунство: На сто ладів я обертала землю, і щоразу Твоя дорога поверталася туди, Де реготала я, свавільно й хижо, І толочила власний регіт, мов траву, Тобі назустріч — чорним ураганом кіс розбитись На твоїм напнутім, як тятива, плечі. І це був світ, де можна всмерть натанцюватись По тінях, котрими для нас мостились площі, А з рукавів, що в передпліччях розчахнулись, Бряжчали й сипалися зорі і міста, А ми ішли крізь полум’я, крізь полум’я… І це був світ, де я була з тобою — Той світ, де не буває доль несправджених, І де не знають мовчазної музики, Світ, де все склалось так, як мало скластися, — Якби не вітер, той скажений вітер, Що вирвався із коридорів часу І все на цьому світі переплутав…